Літаки, потяги, автомобілі, і навіть гідроцикли. Сьогодні існує безліч способів дістатися від точки А до точки В. Деякі з них – трохи більш марудні за інші. Кожен має власний улюблений спосіб мандрувати – всередині країни і за кордоном. Редактори Traveler розповіли, чому деякі види транспорту їм подобаються більше за інші. 

Стара-добра поїздка машиною – єдиний правильний спосіб

Мередіт Кері: Якби я могла дістатися машиною усюди, де мені треба бути, я б так і робила. Я маю маніакальну потребу контролювати все у поїздці. Бути не в змозі керувати літаком, поїздом метро, або кораблем, означає, що я увесь час сидітиму і заламуватиму руки, намагаючись не нервуватися. До того ж, кому не подобається годинами пританцьовувати у машині під хорошу музику, перезаправлятися кофеїном на кожній зупинці для відпочинку та автозаправній станції Америки, і їхати зі спущеним дахом? Може, це мої техаські корені говорять, але якщо суть подорожі – дорога, то обирати слід машину. До того ж, орендувати авто за кордоном означає, що можна бути абсолютно спонтанним. Хочете перетнути Швецію заради лобстера? Застрибуйте в авто. Думаєте, натхненна пінчо поїздка у Басконію прикрасить вашу відпустку? Тільки пристебніться!

Але човни – втілення повільної мандрівки

Кетрін ЛаҐрейв: Плавання, снорклінг, скіммінг, парусний спорт… Дуже мало є пов’язаних з водою речей, які я не люблю (мабуть, це тому, що я виросла на острові, де мене кинули у воду і сказали: “розбирайся”). Не дивно, що човен – мій улюблений транспорт. Чи плисти каяком від одного острова Оківани до іншого, чи спати разом з чотирма родичами у 10-футовій каюті на нічному паромі з Бріндісі до Патраса. Як і більшість видів транспорту, кораблі можуть бути незручними і переповненими, тісними і часом посилювати морську хворобу. Така подорож зазвичай забирає значно більше часу, ніж дорожна, повітряна або залізнична. Але є також щось старосвітське у мандрівці від землі до землі, як великі дослідники минулого, і я не думаю, що є інший спосіб пересування, який би так поєднував людину з природою. А це для мене важливо.

Врешті-решт, залізниця – у виграші

Лейл Арікоґлу: Витримавши нещодавно нещадно довгий переліт через Атлантичний океан, я по-новому зрозуміла радість залізниці. Можливо, частково це пов’язано з тим, що я виросла у Лондоні, де подорож до Парижа означала сісти в метро до станції Кінґс-Кросс (чи Ватерлоо, як раніше) і застрибнути у Євростар… А там вже Європа стає твоєю мушлею: поїздом можна дістатися хоч Берліну, хоч Мілану чи Женеви. Поїздки залізницею не лише легкі та зручні, але вони також пропонують чудову альтернативу як для тих, хто боїться літати, так і таких, як я – хто ще не навчився водити машину. Деякі з моїх найбільш пам’ятних мандрівок включали переїзди потягом: нічний поїзд зі Стамбулу до Анкари однієї холодної зими; швидкісна поїздка шотландськими висотами дорогою до озера Скай; дорога з Санкт-Петербурга до Москви, яка тривала всю ніч і була схожа на ожилий роман. Може, це й забирає більше часу, і часом щось ламається, але потяг – це ніби спокійний  перепочинок у світу подорожей, повному жорстоких авіаліній. А на додачу, якщо вам пощастить – побачите чудові краєвиди. 

Лора Редмен: Десь між Віднем і Прагою, під час не відзначеної подіями (і дуже зручної) дороги Ю-рейлом, я почула, як інший американець позаду мене сказав саме те, про що я думала: “Хотілося б мені, щоб усі континенти були поєднані залізницею”. Хіба це не було би чудово? Якби ми якимось чином помережили океани надійними, швидкісними, розкішними залізничними системами – на кшталт тих, що вже існують в Європі та Японії і перебирають на себе усю відповідальність за поїздку, дозволяючи пасажирові розслабитися? Мені не треба було би боятися пропущених поворотів, заторів, морської хвороби чи турбулентності. Можна було би просто відкинутись на спинку сидіння і простягнути ноги. Насолоджуватись безкоштовним вай-фаєм і доступними смаколиками, які возять туди-сюди проходом. Дивитись, як вкриті морозцем австрійські поля монотонно змінюють одне одне, заспокоюючи тебе і присипляючи. 

Себастіан Модак: У дитинстві, коли я жив у Делі, тато часто водив мене в Національний Залізничний Музей. Він не був чимось особливим – насправді, на той час він був доволі обшарпаним. Але коли тато пояснював мені різниці між двигунами та системи коліс, розгортаючи переді мною багату історію залізничної системи півострова, потяги отримали містичне забарвлення в моїх очах. Потім, коли я підріс, то їздив у шкільні екскурсії усією Індією. Вони були укріплені годинами у переповнених вагонах потягів: зміна ландшафту, метушливі села, які ми проїжджали, чай-валла, який будив мене крізь рейки на вікні під час зупинок і питав, чи не хочу я чаю. Як наслідок цього всього, я хапаюся за можливість поїздки потягом. За постійний рух, медитативний стукіт коліс об рейки, і той факт, що я тепер і завжди знатиму, що таке [індійська] ширококолійка.

Фото: pixabay.