дорога

Магічна земля наприкінці дороги

Старі чоловіки сиділи вночі на стільцях і були схожі на східних наркоманів та пророків. Ніхто за нами не стежив, проте всі знали, що ми робимо. Ми різко завернули у задимлену їдальню і ввійшли в музику кампо гітаристів з американського програвача 30-х років.

Мексиканські таксисти в сорочках з короткими рукавами та мексиканські хіпстери сиділи на табуретках і поїдали безформенні маси тортилій, бобів та ще чогось. Ми купили три пляшки холодного пива — cerveza — приблизно за тридцять мексиканських центів або десять американських центів за пляшку. А ще й пачки мексиканських сигарет по шість центів кожна. Ми дивувалися й дивувалися з наших мексиканських грошей, яких так надовго вистачало, грались ними, роздивлялись навколо і всім усміхалися. Позаду нас лежала вся Америка і все, що ми з Діном знали про життя загалом та про життя на дорозі. Ми нарешті знайшли магічну землю наприкінці дороги, і ми ніколи не уявляли, наскільки це буде чудово.


— Ти подумай, як ці типи не сплять усю ніч, — прошепотів Дін. — І подумай про цей величезний континент перед нами, з цими неймовірними горами Сьєрра-Мадре, які ми бачили в кіно, джунглі аж там далеко і ціле пустельне плато, завбільшки як наше, воно дістає прямо до Гватемали і бозна-куди, ого! Що ж нам робити? Що ж нам робити? Погнали!


[…] Тепер ми продовжили нашу дорогу в Монтерей. Великі засніжені гори постали перед нами; ми котились просто до них. Розкрився гірський прохід, і ми крізь нього проїхали, та за кілька хвилин виїхали з москитової пустелі й подерлися вгору посеред прохолодного повітря дорогою з кам’яною стіною біля обриву та білими прізвищами президентів на скелях — Алеман! Ми нікого не зустріли на цій високій дорозі. Вона крутилася посеред хмар і вивела нас на плато високо в горах. На цьому плато велике промислове місто Монтерей пускало дим у блакитні небеса з величезними хмарами затоки, які закутують небо, наче светр. В’їжджати в Монтерей — немов в’їжджати в Детройт, навколо великі стіни заводів, тільки тут вражали віслюки, котрі паслись на зеленій траві, та густі квартали з тисячами підозрілих хіпстерів б іля дверей, шльондр, які виглядали з вікон, і дивні магазини, які, мабуть, продавали що завгодно, а ще вузькі тротуари, забиті людьми, ніби в Гонконгу.


— Йоу! — крикнув Дін. — І все на тому сонці. Ти оцінив це мексиканське сонце, Селе? Від нього п’янієш. Ого! Я хочу їхати і їхати — ця дорога веде мене!!!


Ми обговорювали можливість затриматись у Монтереї, але Дін хотів якомога швидше доїхати до Мексико-сіті, тим більше він знав, що дорога стане цікавішою, особливо попереду, завжди попереду. Він їхав, як маньяк, і ніколи не відпочивав. Ми зі Стеном були виснажені, дали йому кермо і хотіли спати. Я подивився вгору на виїзді з Монтерея, і побачив величезні дивні подвійні висоти понад старим Монтереєм, там, куди тікали злочинці.


Попереду лежав Монтеморелос і ще один спуск у спекотні широти. Ставало спекотніше й дивніше. Дін, не зважаючи ні на що, вирішив мене розбудити:


— Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.


Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив’язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.


— Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, — кричав Дін, — але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! — Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні — він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:


— Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.


Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з’явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії — великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу — Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок — у них високі вилиці, косі очі та м’яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля — штука індіанців. Вони така ж невід’ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.

 

– Джек Керуак, «На дорозі». Переклад Б. Павличко. Видавництво «Основи», 2010.

Теги: ,

Коментарі - (1)

Залишити коментар

Інші матеріали

Пляшка, що змінить світ

Пляшка, що змінить світ

Пляшка компанії Fontus – це річ, яка змінить майбутнє. Тільки уявіть, вже не потрібно нести з собою в гори 5-літрові пляшки з водою, не потрібно витрачати купу часу на пошуки джерела поблизу, не варто перейматися запасом води, вирушаючи у велотур тощо.

Читати

Зимова Австрія: поради від міс Всесвіт

Зимова Австрія: поради від міс Всесвіт

У період зимових свят так хочеться поїхати в якесь казкове місце. Австрія – прекрасний варіант. 

Читати

Віргінські острови будуть платити відвідувачам у 2017

Віргінські острови будуть платити відвідувачам у 2017

Плануєте цьогоріч забронювати відпочинок у якійсь сонячній місцині? Зверніть увагу на Віргінські острови США, адже там вам заплатять за те, що ви їх відвідаєте.

Читати

Топ-7 питань про подорожі наодинці

Топ-7 питань про подорожі наодинці

Соло-подорожі – це неймовірний досвід, який, проте, багато кого лякає. Чи насправді все буває так небезпечно?

Читати